2.1. Агаймани до революції.

    Протягом 1905 – 1907 років значна частина селян на території сучасного району вийшла на хутори, утворилась велика кількість населених пунктів, переважна більшість яких складалася з 20 – 50 господарств, але й були такі, де жив один господар. Всього було більше 100 поселень.

    Столипінська аграрна реформа зміцнила положення заможних селян і посилила розорення бідноти. Переважна більшість бідняків, не маючи тягла до обробки наділів, продавала їх за безцінок місцевим багатіям і остаточно пролетаризувалась, йшла на заробітки в Крим на виноградні та тютюнові плантації татарських багатіїв, які їх жорстоко експлуатували.

    Багатії – татари експлуатували не лише прийдешніх батраків, а й татарську бідноту.

    Колишня батрачка, жителька нашого села - Анастасія Агафонівна розповідала, що наймитувала вона в татарина – багатія, де, крім трьох батрачок – українок, був і хлопець – татарин. Був він з великої сім’ї, все зароблене, віддавав на утримання менших сестер та братів, а сам до того обносився, що не мав ніякої сорочки. І тоді одна з батрачок дала йому свою ситцеву кофту, а в тієї дівчини залишилася одна кофтина на всі випадки. Дійсно, батрак з батраком може останнім поділитися, а багатій не міг навіть якийсь обносок дати своєму наймиту. От вам і брат по вірі.

    Діти селян, які продали свою землю, уже з колиски були безземельними і поповнювали армію наймитів – батраків. Зате, як гриби після дощу, росли «вишняки»( трансформоване від «вічна» земля, тобто куплена в, особисту, а вірніше приватну власність на вічно ).А таких було чимало, лише в 5 – ти селах, в тому числі і в Агайманах .

    В Агайманах, яке розкидане в глибині материкової Таврії, біліли  чепурненькі хатки, але були вони «голими», майже не було насаджень дерев і лише зрідка росли акації. Які чомусь називали вербою, очевидно, це від прадідів, які переселялися сюди.

    Ми провели дослідження і виявили, що у 1913 році в Агайманах функціонувало 4 школи, три з чотирирічним строком навчання, і одна з шестирічним. У 5 – му класі навчалося 14 хлопців та дві дівчини, у шостому – 11 хлопців. Законовчителі – священники Василь Іванович Подимський, Микола Іванович Оболенський та диякон  Микола Олександрович Маркіянов; вчителі Федір Іванович та Олександра Василівна Бачурські, Василь Григорович та Антоніна Петрівна Абазини, Федір Петрович; Клавдія Федорівна та Андрій Петрович Дурмани, Лазар Федорович та Варвара Костянтинівна Володіни.

     В архівах нашого села ми дізналися, що у 1914 році в  Агайманській лікарні працювали лікар, фельдшер та акушер. Прийнято хворих

лікарем – 11230 разів, фельдшером – 7204. Надано допомоги породіллям: лікарем – 6, фельдшером – 47.

     Внаслідок столипінської  реформи – нової політики царської Росії після поразки революції 1905 – 1907 р. р. – значно змінилася палітра Агайманської волості. Згідно з указом Миколи ІІ селянинові надавалося право закріпити свій земельний наділ, що перебував у власності сільської общини, в особисту приватну власність. Після цього селянин мав право з цією землею вийти з общини на хутір або продати її. Таким чином протягом 1907 – 1915 років значна частина селян Агайманської волості вийшла на хутори, утворивши велику кількість населених пунктів.

     Частина бідняків  здавала свою землю в оренду заможним селянам з половини врожаю. Так створювався не експлуатаційний паразитизм – селяни які здавали свою землю з половини, на ній не працювали, а споживали працю інших, що трудилися на цій землі. Парадокс, але факт: селяни, які здавали свою землю , були експлуататорами заможного селянства.

     Ми дослідили, що у 1908 році в Агайманах було організовано ощадно – позичкове товариство. За станом на 1 січня 1915 року воно налічувало 483 члени, основний капітал становив 6138 рублів, запасний – 265 руб., капітал спеціального призначення – 3258 руб., вклади – 7318 руб.,

позички – 2835 руб., баланс – 30493 руб., сума усіх виданих на 1 січня 1915 року позичок – 28305 руб., число боржників – 391, сума кредиту в середньому на одного члена товариства – 265 руб., максимальний кредит за установ – 1000. розмір процента за позичку – 12, а по вкладах – 6.

    Нами було виявлено, що у 1915 році в Агайманах не було ветеринарної дільниці.

    У січні 1918 року в повітах встановлювалась радянська влада. 21 -23 січня тут проходив повітовий з’їзд рад селянських депутатів. В якому були й представники Агайманської волості.

 

 

 

 

Агаймани  під  час 

  Другої  світової  війни.                                

1941 рік . Останні місяці  мирного життя . 29 січня на засіданні бюро райкому партії розглядалося питання про підсумки соціалістичного змагання за 1940 рік і завдання на 1941 рік. В постанові відзначено, що план розвитку тваринництва виконано на 100,8 відсотка, Іванівська і Агайманська МТС справилися з фінансово-виробничим планом, повністю піднято зяб. Передові колгоспи виростили по 18,7 ц зернових з гектара, збільшили продуктивність тваринництва: великої рогатої худоби – на 138 відсотків, свинопоголів’я – на 152 відсотки, вівчарства-на 108 відсотків і виконали свої зобов’язання перед державою.

Багато виробничників добилися високих показників у праці. Так, комбайнер Агайманської МТС  Г.М. Яковенко комбайном „Сталінець” скосив 603 гектари зернових і заробив 5996 крб. Бригадир тракторної бригади цієї ж МТС                    Ф. Т. Шевченко виробив на 15-ти сильнім тракторі 641 га.

Багато господарств району, трудівників ферм, передовиків виробництва стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

Страшна звістка про напад фашистської Німеччини на СРСР в наш район надійшла в середині дня 22 червня 1941 року. Незважаючи на те, що була неділя, біля контор колгоспів, приміщень сільрад проходили мітинги, на яких молодь подавала заяви про добровільний вступ до Червоної Армії. Жінки і літні люди обіцяли наполегливо працювати, цим самим допомагаючи бійцям швидше розбити ворога.

В районі було організовано два винищувальні батальйони ( в Іванівці та Фрунзе ), кожен не менш як по 150 чоловік. В кожній сільській Раді були парні нічні патрулі.

Наш район вніс вагомий вклад у справу розгрому німецько - фашистських  загарбників у роки Великої Вітчизняної війни 1941 -1945 років. Він послав на фронт понад 6 тисяч воїнів, які героїчно боролися з ворогом. Із цієї кількості 3778 солдатів, сержантів і офіцерів не повернулося у свої сім’ї – вони загинули на полях битв за свободу і незалежність Батьківщини. 2100 воїнів нагороджені бойовими орденами і медалями, а чотирьом нашим землякам – І. Т. Гришину, О. П. Садовому, Ф. В. Хімічу та Ф. Г. Резніку – присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

За період 2 річного господарювання фашистів на території нашого району близько 700 чоловік було відправлено в рабство до Німеччини. Згідно з архівними даними, в період окупації  по району було вбито 12 чоловіків, 5 жінок і 5 дітей. Вчинено насильств, знущань над 557 чоловіками, 313 жінками,237 дітьми, вивезено до Німеччини 69 чоловіків, 164 жінки та 435 підлітків, яким ще не виповнилося  18 років. Змучено і розстріляно 9 військовополонених. В іншому документі районної комісії є дані, що до Німеччини було вивезено 11839 чоловіка.

Обласна комісія Установила, що фашистські загарбники знищили і пограбували всі господарства району. Було складено і направлено в область  64 акти про збитки. Так, по району було знищено 9 клубів,

9 дитячих садків, 15 жилих будинків, 33 тваринницькі двори, 32 конюшні. 4 кузні. 52 зерносховища, та інші об’єкти.

Наводжу архівну копію заяви вчительки Дичко Л. В.

«В сентябре  месяце 1943 года в школе № 4, где была моя квартира. Поместилась какая – то немецкая часть. Выселив меня из летней кухни, они заняли ее, и в ней готовили.

Прожив несколько дней, они начали рубить парты для своей кухни. Я все парты убрала, спрятала, да они начали обрывать обшивки со школьного помещения. Я не разрешала им это делать.

20 сентября ночью три немца, отбив крючки в моей квартире, ворвались в нее, набросились на меня со словами: «Где прячешь дочерей? Зачем попрятала парты? Коммунистка, партизанка» сшибли с ног и стали избивать сапогами. Футболили до самых дверей, а потом толчком сапог сбросили со ступенек.

После побоев через три дня меня выгнали с квартиры.

Я пролежала в постели месяц и до настоящего времени больна. Врачом было установлено: отбита левая почка».

Л. Дычко

16.05.1944г.»

 

 

«В серпні 1941 року за наказом Запорізького обкому КПУ в Іванівському районі був створений партизанський загін і підпільна партійна організація з 9 чоловік, в загоні 30 чоловік. Командир Клименко, секретар підпільної організації – Іляшенко».

Партархів Запорізької області повідомляв партархові Херсонської області, що для підпільної роботи у 1941-1943 роках Запорізький обком партії в Іванівському районі залишив:Заська Онисима Трохимовича, Кеню Павла Семеновича,Литвиненка Семена Андрійовича, Матюшка Константина Миколайовича, Порохню Григорія Тихоновича, Середу Павла Григоровича, Поповича Миколу Івановича.Але частина з цих людей була мобілізована до Червоної Армії, частина евакуйована в тил.

Важко було спочатку розібратися в обстановці, були зрадники, відкрита місцевість. Та поступово призвичаїлись, і партизанський загін зростав.На середину 1943 року в його складі було до 200 чоловік.

На початку 1943 року було створено підпільний райком партії, членами якого були Іляшенко Дмитро Якимович (перший секретар), Клименко Трохим Данилович, Пасашко Дмитро Іванович, Онищенко Г.М., Жук Н.Г.Командиром загону був Клименко Трохим Данилович, комісаром Литвиненко Микита Кононович, начальником штабу-Перхун Іван Васильович, парторгом- Срібник А.І.

10 квітня 1943 року на засіданні підпільного бюро РК КП(б)У укомплектувати штаб партизанського загону і присвоїли загону ім’я Богдана Хмельницького. Командирами груп затвердили по Агайманах – Грибовського Петра Івановича, по Успенівці – Ковбу Федора Івановича, по Шотівці – Буденного, по Нововасилівці – Бондаря П.Н.

Чим же займався партизанський загін? Певне уявлення про його дії, на жаль, можна подати лише з розповідей та листування з учасниками загону, а також з розповідей жителів району, які знали про партизанський загін.

В умовах степу зробити щось значне загін не міг, але робота проводилась. Партизани виходили в степ подалі від населених пунктів, щоб не підставляти під біду їх жителів.На телефонній лінії Мелітополь – Каховка спилювали стовпи, різали дроти і цим на добу – другу виводили з ладу зв’язок.

Колишній радіотехник Агайманського радіовузла Грибовський Петро Іванович змайстрував радіоприймач, слухав повідомлення «Совинформбюро», записував, а потім в умовленому місці передавав Клименту цей матеріал. Тексти переписувалися вузьким колом  підпільників і через надійних людей передавалися в села.

Комсомольця Петра Зарубаєва послали працювати в поліцію. Він повідомляв населенню (через партизанів) про облави, примусові роботи, вивезення до Німеччини, попереджав кому треба зникнути, бо у підозрі, передавав партизанам зброю.

Коли 51 а армія 4-го Українського фронту вступила на територію району, загін влився в 315 дивізію 54-стрілецького корпусу, брав участь у визволенні сіл Софіївка і Червона Поляна Новотроїцького району. У повідомленні Центрального архіву Міністерства оборони СРСР про загиблих на території Іванівського району значиться: «Пукас Петр Гаврилович, партизан отряда им.Богдана Хмельницкого, погиб в бою 29.10.1943 г. у с. Агайманы».

У листопаді 1943 року на завдання оперативної групи партизанського руху при Військовій раді 51 армії 20 чоловік із загону Б.Хмельницького на чолі з Клименком Т.Д., у складі: Литвиненко Н.К., Плехуна І.В., Срібник А.І., Крохмаль І.Т.,         Саніна І.К., Шульгіна  Н.Н. були перекинуті через лінію фронту на Нікопольський плацдарм в районі села Іванівка у плавні. Група нападала на обози ворога, нищила його, псувала лінії телефонного зв’язку. В бойових операціях загинув комсомолець Микола Шульгін. Фашистам вдалося схопити двох комсомолок – Чистякову Віру і Гриб Матрону, яких потім повісили в Нікополі.

У лютому 1944 року група зайшла з тилу ворога і поступила в розпорядження начальника оперативної групи партизанського руху при Військовій Раді 61-ї армії майора Чернянського, який відібрав кількох чоловік для роботи в тилу ворога, а решту повернули в Іванівський район.

Клименко Трохим Данилович працював головою Іванівського райвиконкому, Зарубаєв Петро Кузьмич- головою колгоспу імені Шевченка, Соловйов Микола Трохимович- слідчим прокуратури, Гуменюк Н.П. вчителювала. Через штаб партизанського руху Клименко Т.Д. одержав зарплату за період окупації- 15 тисяч карбованців.

Ось така правда про партизанський загін, який діяв на території Іванівського району в роки Великої Вітчизняної війни.

 

29 жовтня 1943 року відгремів останній залп «катюш» з кінця Кирилівки по німецьких танках, які відступали з Новосеменівки і рухалися на Шотівку. Тут під Шотівкою, вони й стояли, спалені, аж до 1947 року, доки їх не порізали на брухт. Це був останній загін при визволенні Іванівки від німецько-фашистських загарбників. Попереду були бої за Агаймани.Розпочався мітинг,на якому виступили командир 51-ї армії Крейзер, місцевий священик Шиян, літні колгоспники.

Тепер важко уявити, скільки було сліз і радості. Почали організовуватися керівні органи району. Головою райвиконкому був призначений командир партизанського загону ім.Богдана Хмельницького, Т.Д.Клименко. Невдовзі прибув з тилу другий секретар райкому партії І.В.Фанін, який невдовзі очолив районну партійну організацію. Чи не найпершим відновив свою роботу райвійськкомат, який негайно розпочав мобілізацію молоді до лав Червоної Армії.

Після звільнення Іванівки сюди перебазувалася авіадивізія. Була тут і база постачання авіації.Авіаполки, стояли в Шотівці,Агайманах і т.д. Це обумовлено тим, що Іванівка була приблизно на однаковій відстані від Перекопу, Нікопольського плацдарму і Берислава, де дислоковувався ворог, і звідси його було найзручніше бомбити.

Аеродром в Іванівці з півночі на південь займав територію від Кирилівки і до села Григорівка, що входило до складу Нововасилівської сільської Ради, і від Іванівки до Шотівської межі- зі сходу на захід.Для захисту літаків від бомбардування на всій території аеродрому було споруджено кілька десятків капонірів- підковоподібних земляних валів, куди заходили літаки. На їх спорудженні працювало кілька сотень іванівців.

Одного дня на польовий аеродром, що знаходився в Шотівському поду, налетіло три фашистські літаки. Відразу зайнялися в повітрі три наших винищувачі. Зав’язався повітряний бій.Хоч і страшно, але цікаво було спостерігати з землі за ходом бою. Шотівці помітили, що на фюзеляжі одного з радянських літаків зроблено якийсь напис великими літерами і що льотчик того літака збив одного фашиста, за ним другого, а третій утік. Коли наші винищувачі повернулися ввечері додому на свої квартири, колгоспники поцікавилися, що то був за літак і який напис зроблено на ньому. Льотчики розповіли, що той літак побудовано на гроші колгоспника Ферапонта Головатого і подаровано ним 31-му гвардійському винищувальному полку. Командування полку передало його кращому льотчику, Герою Радянського Союзу.

І вирішили шотівці також зібрати гроші на будівництво літака. Збір коштів очолив голова колгоспу Петро Лактіонов, йому допомогала касир Надія Скрипець. Зібрали 100000 карбованців. Хто ж ці люди, які вирішили віддати останнє, що в них було, для допомоги фронту? Це вчителі Марія Ніколаєва і Марія Болжовська, колгспники Марія Передерій, Галина Скакун та багато інших. Інвалід Лука Іванович Кононець не мав змоги допомогти грішми. Односельчани знали, що в період окупації він чудом зберіг теличку, і ось у неділю вони побачили, як він повів її у райцентр.

-Лука Іванович!-зверталися до нього знайомі,-невже на базар ведеш телицю? У тебе ж троє дітей, чим їх годуватимеш?

-Так треба!-коротко відповів він.А ввечері, повернувшись з райцентру, розшукав касира і передав йому всі виручені кошти.

     19 вересня гітлерівці окупували Іванівський район . Силою зброї вони намагалися примусити населення покоритися „ новому порядку” , грабували населення, катували та розстрілювали людей.

Фашисти змушували населення важко працювали в полі . Тільки що не так , - побої .

В роки окупації гітлерівці здійснювали насильне вивезення населення , особливо молоді , на каторжні роботи до Німеччини . Опираючись вивезенню,  підлітки  ховалися , тікали, займалися самокаліцтвом.

Всього з Іванівського району до Німеччини було вивезено 668 чоловіків , з них – 69 чоловіків , 169 жінок , 439  дітей-підлітків.

Не зважаючи на жорстокий режим і кривавий терор , населення чинило опір фашистам . Під час визволення Іванівки загинув і 38-річний колгоспник сільгоспартілі „Червоний степ” Григорій Крижко .

В період 29-31 жовтня всі села району були визволені частинами 44-ої армії 4-го Українського фронту . Наземні війська пішли вперед , а в населених пунктах розташувалися авіаційні підрозділи – Шотівці , Агайманах .

Відразу після визволення району трудящі почали відбудову житлових і господарських приміщень . Завдяки  самовідданій праці в короткий строк відновили роботу школи . Один з адміністративних будинків переобладнали під районний клуб і бібліотеку , відремонтували артезіанські колодязі , дала струм електростанція . В листопаді 1943 почали працювати Іванівська та Агайманська МТС .

Одночасно з відбудовою господарства трудівники району дбали і про допомогу Червоній Армії , яка продовжувала вести  бої по звільненню рідної землі . Не шкодуючи сил ,  працювали молодь і літні люди .

Район своєчасно зібрав урожай і виконав план хлібоздачі державі . Додатково

було здано у фонд Червоної Армії 14473 центнера . За великі досягнення в справі відродження господарства перший секретар райкому КП(б) України І.В. Фанін і голова райвиконкому Ф.Ю. Карпенко були нагороджені орденами Вітчизняної війни 2-го ступеня .

Важко було – недоїдання , виснажлива праця повний світовий день , супряги корів для оранки , волочіння граблями вручну , але жінки , підлітки та люди похилого віку робили все можливе і неможливе , аби відродити господарства, допомогти швидше отримати остаточну перемогу над ворогом .

Після закінчення Великої Вітчизняної війни в район повернулося багато демобілізованих воїнів . Вони виявили активність і на трудовому фронті . Тракторна бригада №6 під керівництвом Т.С. Логвиненка виконувала плани

м’якої оранки щорічної на 150 -185 відсотків .

Відбудовувати громадське господарство допомагала держава . З Російської Федерації надійшли 161 голова великої рогатої худоби , 70 племінних тварин , 1000 овець , 1200 коней . Частина худоби повернулась із евакуації . Все було розподілено між артілями району .

Завдяки цьому за порівняно короткий строк відновили роботу тваринницькі ферми . До 1956 року колгоспи освоїли довоєнні посівні площі , відбудували всі господарські і громадянські приміщення , більшу частину житлового фонду . Більше як у два рази зросло поголів’я великої рогатої худоби . Значно поповнились технікою Іванівська та Агайманська МТС .

В роки післявоєнних п’ятирічок значних виробничих успіхів добилися трудові колективи колгоспів і місцевих підприємств , які переробляють сільськогосподарську продукцію . Вони регулярно перевиконували плани виробництва продукції і підвищення продуктивності праці . Успіхи передовиків відзначені орденами і медалями СРСР .

Значно поліпшились побутове , медичне і культурне обслуговування мешканців населених пунктів . Населення користувалося широкою сіткою торгівельних підприємств і підприємств побутового обслуговування .

Значно розширилась і зміцніла матеріально-технічна база закладів медичного обслуговування , освіти . Велика увага була приділена організації культурного дозвілля людей : зведені і відкриті палаци культури і клуби , кінотеатри , бібліотеки , побудовані стадіони , спортивні майданчики , спортивні зали .

В районі свято зберігається пам’ять про загиблих в боях з німецько-фашистськими загарбниками земляків і воїнів-визволителів . В честь їх в населених пунктах відкриті меморіальні комплекси , монументи , обеліски , пам’ятники.

Другої  світової  війни.                                

1941 рік . Останні місяці  мирного життя . 29 січня на засіданні бюро райкому партії розглядалося питання про підсумки соціалістичного змагання за 1940 рік і завдання на 1941 рік. В постанові відзначено, що план розвитку тваринництва виконано на 100,8 відсотка, Іванівська і Агайманська МТС справилися з фінансово-виробничим планом, повністю піднято зяб. Передові колгоспи виростили по 18,7 ц зернових з гектара, збільшили продуктивність тваринництва: великої рогатої худоби – на 138 відсотків, свинопоголів’я – на 152 відсотки, вівчарства-на 108 відсотків і виконали свої зобов’язання перед державою.

Багато виробничників добилися високих показників у праці. Так, комбайнер Агайманської МТС  Г.М. Яковенко комбайном „Сталінець” скосив 603 гектари зернових і заробив 5996 крб. Бригадир тракторної бригади цієї ж МТС                    Ф. Т. Шевченко виробив на 15-ти сильнім тракторі 641 га.

Багато господарств району, трудівників ферм, передовиків виробництва стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

Страшна звістка про напад фашистської Німеччини на СРСР в наш район надійшла в середині дня 22 червня 1941 року. Незважаючи на те, що була неділя, біля контор колгоспів, приміщень сільрад проходили мітинги, на яких молодь подавала заяви про добровільний вступ до Червоної Армії. Жінки і літні люди обіцяли наполегливо працювати, цим самим допомагаючи бійцям швидше розбити ворога.

В районі було організовано два винищувальні батальйони ( в Іванівці та Фрунзе ), кожен не менш як по 150 чоловік. В кожній сільській Раді були парні нічні патрулі.

Наш район вніс вагомий вклад у справу розгрому німецько - фашистських  загарбників у роки Великої Вітчизняної війни 1941 -1945 років. Він послав на фронт понад 6 тисяч воїнів, які героїчно боролися з ворогом. Із цієї кількості 3778 солдатів, сержантів і офіцерів не повернулося у свої сім’ї – вони загинули на полях битв за свободу і незалежність Батьківщини. 2100 воїнів нагороджені бойовими орденами і медалями, а чотирьом нашим землякам – І. Т. Гришину, О. П. Садовому, Ф. В. Хімічу та Ф. Г. Резніку – присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

За період 2 річного господарювання фашистів на території нашого району близько 700 чоловік було відправлено в рабство до Німеччини. Згідно з архівними даними, в період окупації  по району було вбито 12 чоловіків, 5 жінок і 5 дітей. Вчинено насильств, знущань над 557 чоловіками, 313 жінками,237 дітьми, вивезено до Німеччини 69 чоловіків, 164 жінки та 435 підлітків, яким ще не виповнилося  18 років. Змучено і розстріляно 9 військовополонених. В іншому документі районної комісії є дані, що до Німеччини було вивезено 11839 чоловіка.

Обласна комісія Установила, що фашистські загарбники знищили і пограбували всі господарства району. Було складено і направлено в область  64 акти про збитки. Так, по району було знищено 9 клубів,

9 дитячих садків, 15 жилих будинків, 33 тваринницькі двори, 32 конюшні. 4 кузні. 52 зерносховища, та інші об’єкти.

Наводжу архівну копію заяви вчительки Дичко Л. В.

«В сентябре  месяце 1943 года в школе № 4, где была моя квартира. Поместилась какая – то немецкая часть. Выселив меня из летней кухни, они заняли ее, и в ней готовили.

Прожив несколько дней, они начали рубить парты для своей кухни. Я все парты убрала, спрятала, да они начали обрывать обшивки со школьного помещения. Я не разрешала им это делать.

20 сентября ночью три немца, отбив крючки в моей квартире, ворвались в нее, набросились на меня со словами: «Где прячешь дочерей? Зачем попрятала парты? Коммунистка, партизанка» сшибли с ног и стали избивать сапогами. Футболили до самых дверей, а потом толчком сапог сбросили со ступенек.

После побоев через три дня меня выгнали с квартиры.

Я пролежала в постели месяц и до настоящего времени больна. Врачом было установлено: отбита левая почка».

Л. Дычко

16.05.1944г.»

 

 

«В серпні 1941 року за наказом Запорізького обкому КПУ в Іванівському районі був створений партизанський загін і підпільна партійна організація з 9 чоловік, в загоні 30 чоловік. Командир Клименко, секретар підпільної організації – Іляшенко».

Партархів Запорізької області повідомляв партархові Херсонської області, що для підпільної роботи у 1941-1943 роках Запорізький обком партії в Іванівському районі залишив:Заська Онисима Трохимовича, Кеню Павла Семеновича,Литвиненка Семена Андрійовича, Матюшка Константина Миколайовича, Порохню Григорія Тихоновича, Середу Павла Григоровича, Поповича Миколу Івановича.Але частина з цих людей була мобілізована до Червоної Армії, частина евакуйована в тил.

Важко було спочатку розібратися в обстановці, були зрадники, відкрита місцевість. Та поступово призвичаїлись, і партизанський загін зростав.На середину 1943 року в його складі було до 200 чоловік.

На початку 1943 року було створено підпільний райком партії, членами якого були Іляшенко Дмитро Якимович (перший секретар), Клименко Трохим Данилович, Пасашко Дмитро Іванович, Онищенко Г.М., Жук Н.Г.Командиром загону був Клименко Трохим Данилович, комісаром Литвиненко Микита Кононович, начальником штабу-Перхун Іван Васильович, парторгом- Срібник А.І.

10 квітня 1943 року на засіданні підпільного бюро РК КП(б)У укомплектувати штаб партизанського загону і присвоїли загону ім’я Богдана Хмельницького. Командирами груп затвердили по Агайманах – Грибовського Петра Івановича, по Успенівці – Ковбу Федора Івановича, по Шотівці – Буденного, по Нововасилівці – Бондаря П.Н.

Чим же займався партизанський загін? Певне уявлення про його дії, на жаль, можна подати лише з розповідей та листування з учасниками загону, а також з розповідей жителів району, які знали про партизанський загін.

В умовах степу зробити щось значне загін не міг, але робота проводилась. Партизани виходили в степ подалі від населених пунктів, щоб не підставляти під біду їх жителів.На телефонній лінії Мелітополь – Каховка спилювали стовпи, різали дроти і цим на добу – другу виводили з ладу зв’язок.

Колишній радіотехник Агайманського радіовузла Грибовський Петро Іванович змайстрував радіоприймач, слухав повідомлення «Совинформбюро», записував, а потім в умовленому місці передавав Клименту цей матеріал. Тексти переписувалися вузьким колом  підпільників і через надійних людей передавалися в села.

Комсомольця Петра Зарубаєва послали працювати в поліцію. Він повідомляв населенню (через партизанів) про облави, примусові роботи, вивезення до Німеччини, попереджав кому треба зникнути, бо у підозрі, передавав партизанам зброю.

Коли 51 а армія 4-го Українського фронту вступила на територію району, загін влився в 315 дивізію 54-стрілецького корпусу, брав участь у визволенні сіл Софіївка і Червона Поляна Новотроїцького району. У повідомленні Центрального архіву Міністерства оборони СРСР про загиблих на території Іванівського району значиться: «Пукас Петр Гаврилович, партизан отряда им.Богдана Хмельницкого, погиб в бою 29.10.1943 г. у с. Агайманы».

У листопаді 1943 року на завдання оперативної групи партизанського руху при Військовій раді 51 армії 20 чоловік із загону Б.Хмельницького на чолі з Клименком Т.Д., у складі: Литвиненко Н.К., Плехуна І.В., Срібник А.І., Крохмаль І.Т.,         Саніна І.К., Шульгіна  Н.Н. були перекинуті через лінію фронту на Нікопольський плацдарм в районі села Іванівка у плавні. Група нападала на обози ворога, нищила його, псувала лінії телефонного зв’язку. В бойових операціях загинув комсомолець Микола Шульгін. Фашистам вдалося схопити двох комсомолок – Чистякову Віру і Гриб Матрону, яких потім повісили в Нікополі.

У лютому 1944 року група зайшла з тилу ворога і поступила в розпорядження начальника оперативної групи партизанського руху при Військовій Раді 61-ї армії майора Чернянського, який відібрав кількох чоловік для роботи в тилу ворога, а решту повернули в Іванівський район.

Клименко Трохим Данилович працював головою Іванівського райвиконкому, Зарубаєв Петро Кузьмич- головою колгоспу імені Шевченка, Соловйов Микола Трохимович- слідчим прокуратури, Гуменюк Н.П. вчителювала. Через штаб партизанського руху Клименко Т.Д. одержав зарплату за період окупації- 15 тисяч карбованців.

Ось така правда про партизанський загін, який діяв на території Іванівського району в роки Великої Вітчизняної війни.

 

29 жовтня 1943 року відгремів останній залп «катюш» з кінця Кирилівки по німецьких танках, які відступали з Новосеменівки і рухалися на Шотівку. Тут під Шотівкою, вони й стояли, спалені, аж до 1947 року, доки їх не порізали на брухт. Це був останній загін при визволенні Іванівки від німецько-фашистських загарбників. Попереду були бої за Агаймани.Розпочався мітинг,на якому виступили командир 51-ї армії Крейзер, місцевий священик Шиян, літні колгоспники.

Тепер важко уявити, скільки було сліз і радості. Почали організовуватися керівні органи району. Головою райвиконкому був призначений командир партизанського загону ім.Богдана Хмельницького, Т.Д.Клименко. Невдовзі прибув з тилу другий секретар райкому партії І.В.Фанін, який невдовзі очолив районну партійну організацію. Чи не найпершим відновив свою роботу райвійськкомат, який негайно розпочав мобілізацію молоді до лав Червоної Армії.

Після звільнення Іванівки сюди перебазувалася авіадивізія. Була тут і база постачання авіації.Авіаполки, стояли в Шотівці,Агайманах і т.д. Це обумовлено тим, що Іванівка була приблизно на однаковій відстані від Перекопу, Нікопольського плацдарму і Берислава, де дислоковувався ворог, і звідси його було найзручніше бомбити.

Аеродром в Іванівці з півночі на південь займав територію від Кирилівки і до села Григорівка, що входило до складу Нововасилівської сільської Ради, і від Іванівки до Шотівської межі- зі сходу на захід.Для захисту літаків від бомбардування на всій території аеродрому було споруджено кілька десятків капонірів- підковоподібних земляних валів, куди заходили літаки. На їх спорудженні працювало кілька сотень іванівців.

Одного дня на польовий аеродром, що знаходився в Шотівському поду, налетіло три фашистські літаки. Відразу зайнялися в повітрі три наших винищувачі. Зав’язався повітряний бій.Хоч і страшно, але цікаво було спостерігати з землі за ходом бою. Шотівці помітили, що на фюзеляжі одного з радянських літаків зроблено якийсь напис великими літерами і що льотчик того літака збив одного фашиста, за ним другого, а третій утік. Коли наші винищувачі повернулися ввечері додому на свої квартири, колгоспники поцікавилися, що то був за літак і який напис зроблено на ньому. Льотчики розповіли, що той літак побудовано на гроші колгоспника Ферапонта Головатого і подаровано ним 31-му гвардійському винищувальному полку. Командування полку передало його кращому льотчику, Герою Радянського Союзу.

І вирішили шотівці також зібрати гроші на будівництво літака. Збір коштів очолив голова колгоспу Петро Лактіонов, йому допомогала касир Надія Скрипець. Зібрали 100000 карбованців. Хто ж ці люди, які вирішили віддати останнє, що в них було, для допомоги фронту? Це вчителі Марія Ніколаєва і Марія Болжовська, колгспники Марія Передерій, Галина Скакун та багато інших. Інвалід Лука Іванович Кононець не мав змоги допомогти грішми. Односельчани знали, що в період окупації він чудом зберіг теличку, і ось у неділю вони побачили, як він повів її у райцентр.

-Лука Іванович!-зверталися до нього знайомі,-невже на базар ведеш телицю? У тебе ж троє дітей, чим їх годуватимеш?

-Так треба!-коротко відповів він.А ввечері, повернувшись з райцентру, розшукав касира і передав йому всі виручені кошти.

     19 вересня гітлерівці окупували Іванівський район . Силою зброї вони намагалися примусити населення покоритися „ новому порядку” , грабували населення, катували та розстрілювали людей.

Фашисти змушували населення важко працювали в полі . Тільки що не так , - побої .

В роки окупації гітлерівці здійснювали насильне вивезення населення , особливо молоді , на каторжні роботи до Німеччини . Опираючись вивезенню,  підлітки  ховалися , тікали, займалися самокаліцтвом.

Всього з Іванівського району до Німеччини було вивезено 668 чоловіків , з них – 69 чоловіків , 169 жінок , 439  дітей-підлітків.

Не зважаючи на жорстокий режим і кривавий терор , населення чинило опір фашистам . Під час визволення Іванівки загинув і 38-річний колгоспник сільгоспартілі „Червоний степ” Григорій Крижко .

В період 29-31 жовтня всі села району були визволені частинами 44-ої армії 4-го Українського фронту . Наземні війська пішли вперед , а в населених пунктах розташувалися авіаційні підрозділи – Шотівці , Агайманах .

Відразу після визволення району трудящі почали відбудову житлових і господарських приміщень . Завдяки  самовідданій праці в короткий строк відновили роботу школи . Один з адміністративних будинків переобладнали під районний клуб і бібліотеку , відремонтували артезіанські колодязі , дала струм електростанція . В листопаді 1943 почали працювати Іванівська та Агайманська МТС .

Одночасно з відбудовою господарства трудівники району дбали і про допомогу Червоній Армії , яка продовжувала вести  бої по звільненню рідної землі . Не шкодуючи сил ,  працювали молодь і літні люди .

Район своєчасно зібрав урожай і виконав план хлібоздачі державі . Додатково

було здано у фонд Червоної Армії 14473 центнера . За великі досягнення в справі відродження господарства перший секретар райкому КП(б) України І.В. Фанін і голова райвиконкому Ф.Ю. Карпенко були нагороджені орденами Вітчизняної війни 2-го ступеня .

Важко було – недоїдання , виснажлива праця повний світовий день , супряги корів для оранки , волочіння граблями вручну , але жінки , підлітки та люди похилого віку робили все можливе і неможливе , аби відродити господарства, допомогти швидше отримати остаточну перемогу над ворогом .

Після закінчення Великої Вітчизняної війни в район повернулося багато демобілізованих воїнів . Вони виявили активність і на трудовому фронті . Тракторна бригада №6 під керівництвом Т.С. Логвиненка виконувала плани

м’якої оранки щорічної на 150 -185 відсотків .

Відбудовувати громадське господарство допомагала держава . З Російської Федерації надійшли 161 голова великої рогатої худоби , 70 племінних тварин , 1000 овець , 1200 коней . Частина худоби повернулась із евакуації . Все було розподілено між артілями району .

Завдяки цьому за порівняно короткий строк відновили роботу тваринницькі ферми . До 1956 року колгоспи освоїли довоєнні посівні площі , відбудували всі господарські і громадянські приміщення , більшу частину житлового фонду . Більше як у два рази зросло поголів’я великої рогатої худоби . Значно поповнились технікою Іванівська та Агайманська МТС .

В роки післявоєнних п’ятирічок значних виробничих успіхів добилися трудові колективи колгоспів і місцевих підприємств , які переробляють сільськогосподарську продукцію . Вони регулярно перевиконували плани виробництва продукції і підвищення продуктивності праці . Успіхи передовиків відзначені орденами і медалями СРСР .

Значно поліпшились побутове , медичне і культурне обслуговування мешканців населених пунктів . Населення користувалося широкою сіткою торгівельних підприємств і підприємств побутового обслуговування .

Значно розширилась і зміцніла матеріально-технічна база закладів медичного обслуговування , освіти . Велика увага була приділена організації культурного дозвілля людей : зведені і відкриті палаци культури і клуби , кінотеатри , бібліотеки , побудовані стадіони , спортивні майданчики , спортивні зали .

В районі свято зберігається пам’ять про загиблих в боях з німецько-фашистськими загарбниками земляків і воїнів-визволителів . В честь їх в населених пунктах відкриті меморіальні комплекси , монументи , обеліски , пам’ятники.

 

 

 

 

 

2.3. Наше село в 30 – х роках.

 

В сільському архіві ми знайшли інформацію про те, що у 1936 році в районі було колективізовано 99,1 ℅ господарств. Оті 0,9℅ склали одинокі, немічні старі й хворі люди, від яких користі було мало, то їх і не дуже тягли в колгоспи. Сюди входила також частка таких господарів, які працювали за наймом на підприємствах чи організаціях: конюхи, техпрацівниці, сторожі, але вони не мали своєї землі, реманенту і тяглової сили. По зоні Агайманської МТС було 9 сільських Рад,

 

32 колгоспи. На кінець 1936 року в колгоспах працювало 558 стахановців. Так відзвітували в обком партії. А спробуй «не виростити» стахановців – сам підеш працювати з вилами.

 

Бюро Іванівського району партії своєю постановою від 16 січня 1936 року кращими бригадами визнало: по колгоспу «Спартак» - бригаду Новака, по колгоспу «Гігант» - бригаду Шульги, по колгоспу «Робітник» - бригаду Капшая. Кращими молочнотоварними фермами визнано: МТФ колгоспу «Маяк комунізму», завідуюча Курган.

 

Районний обком партії порушив клопотання про нагородження урядовою нагородою «Вільний степ» Ксенії Бойко за вирощений урожай.

 

Значну роботу партійні організації проводили серед жінок – колгоспниць, дедалі підносячи їх роль у виробництві. І жінки працювали з повною віддачею.

 

У 1936 році зібрали врожай: озимої пшениці – по 13,8 ц ⁄ га,

 

ячменю – 10,2, жита – 9,6, ярової пшениці – 8,2, вівса – 8,2, проса – 3, зерна кукурудзи – 3,3, центнера з гектара. Вище середньо районного одержали врожай колгоспи Фрунзенської сільської Ради та колгоспи «Світле життя», «Трудова», «Незаможник», «Спайка», «Жовтень»,

 

імені 8 Березня.

 

Велика увага приділялася політичній освіті партійного активу. У 1936 році в мережі політосвіти працювало: гуртків по вивченню історії

 

партії – 6, кандидатських політшкіл – 1, шкіл співчуваючих – 6. Тоді була така категорія – співчуваючих партій. Це ті, що не були членами чи кандидатами в члени партії. А як же назвати решту населення, що становило абсолютну більшість в районі? Невже не співчуваючими партії? Навряд. Тоді ж як? Думайте, що хочете. Була районна вечірня дворічна політшкола, півторарічна вечірня політшкола пропагандистів. Всього навчалося 209 чоловік, з них членів партії – 33, кандидатів – 39, співчуваючих – 66. Навчалися комсомольці – 10 чоловік,

 

безпартійних – 6. У школі рай партактиву, якою керував перший секретар райкому партії Дубінський, навчалося 17 чоловік.

 

У 1936 році в районі було колективізовано 99,1 відсотка господарств. Оті 0,9 відсотка склали одинокі, немічні старі й хворі люди, від яких користі було мало, то їх і не дуже тягли в колгоспи. Сюди входила також частка таких господарств, які працювали за наймом на підприємствах чи в організаціях: конюхи, техпрацівниці, сторожі, але вони не мали своєї землі, реманенту і тяглової сили. По зоні Іванівської МТС було 9 сільських Рад, 24 колгоспи, по зоні Агайманської МТС було 9 сільських Рад, 32 колгоспи.

 

Велика увага приділялась політичній освіті партійного активу. Здавалося, все налагоджується, та це був початок не менш страхітливої хвороби нашого суспільства – геноциду – 2.

 

У 1934 році розпочався другий період геноциду – репресії. Але то було десь там, «на верху», не у нас. Їх називали ворогами народу, і люди вірили, що то були справді вороги. Коли почали звинувачувати у зраді відомих керівників партії і держави, народ дивувався, але вірив партії і батькові Сталіну.

 

У 1934 році було розпущено ОГПУ, замість нього створено новий Всесоюзний Наркомат Внутрішніх Справ – НВКС. Очолив його Генріх Ягода. Цього ж року відбувся XVII з’їзд ВКП. На ньому було обрано 1966 делегатів. Багато з них голосували проти обрання Сталіна Генеральним секретарем. Як наслідок, 1108 колишніх делегатів з’їзду невдовзі було знищено.

 

У 1927 – 1928 роках і до осені ( до початку суцільної колективізації ) 1929 року в селах району створювалось багато дрібних колективних господарств.

 

За станом на 15 серпня 1929 року в районі були такі колективні господарства: «Лютнево – березневе», « Червоний прапор», « Об’єднана праця», « Подове» - Агайманської сільської ради.

 

Суцільна колективізація розпочалася в нашому районі в листопаді – грудні 1929 року. Колективізацій ний смерч 1929 – 1932 років прокотився по всій країні. Це була колективізація насильницькими методами з репресіями, «закручуванням гайок», що породжувало соціальну напруженість, викликало протистояння різних верств села, наганяло на людей страх бути розкуркуленими.

 

З початком суцільної колективізації процес розселювання значно посилився. Конфіскація селянської власності почала широко використовуватись з метою наочно показати сільському населенню долю всіх, хто протистоятиме колективізації. В цей переломний період термін «куркуль» остаточно політизувався.

 

Причини і мотиви претензій до селянина були настільки штучними, надуманими і безпідставними, що дивує їх застосування людьми із здоровим глуздом: радили уповноваженим з колективізації викликати селянина, який не хоче записуватися в колгосп.

 

Лиха доля спіткала багатьох хліборобів, і вони переставали бути ними, бо спрямованість соціалістичних перетворень переслідувала одну мету: вибити з селянина почуття хазяїна – хлібороба і перетворити його на політично безправного і економічно залежного від тоталітарної системи виробника сільгосппродукції в одержавлених колгоспах. Найактивніших товаровиробників, які змогли скористатись періодом НЕПУ

 

, щоб підняти своє господарство, безжалісно знищили.

 

Для проведення колективізації створювалися бригади, які очолювали комуністи, часто робітники, яких надсилали з Мелітополя на допомогу місцевим органам. У малих селах була одна комісія, а у великих – на кожній вулиці. Чомусь ці комісії працювали ночами, спеціально виділені посильні ходили і викликали селян за вибором членів комісії.

 

Бригади – комісії в нашому районі попрацювали жваво, і за станом на 1 травня 1930 року в нас було 58 колективних господарств: « Єдина праця», «Боротьба», «Правда», « Новий будівельник», « Новий світ», « Колективіст», « Хлібороб».